Катерина Білокур – це найчистіша пісня серед тих пісень, які витворив наш народ упродовж багатьох віків свого волевиявлення. Воістину народна – в творчості, думках, стверджуванні й світовій шанобливості до її таланту.
Спливають віки… Залишиться вічність, а в ній людська любов і пам'ять про величну і водночас таку земну художницю – Катерину Білокур з України.
Україно-ненько! Вквітчана та пишна
Житніми снопами, білосніжною вишнею,
Червоними рожами, трояндами й любистком,
Вишиванками, пíснями, пістрявим намистом.
Встане над полями райдуга-веселка,
Вкриються туманами ріки і озера,
Ляжуть рясні роси на шовкову травицю.
Вдягнуть в пишну хустку дівку-молодицю.
Спить Богданівка-село, півень кукуріка.
Вийшла дівчина на ґанок, свою косу смика.
Засміялася до сонця, до трави схилилась,
Підібгала край спідниці і росою вмилась.
«Катю, доню, вже худобу випускати треба!» -
Чує з хати голос мамин. Глянула на небо,
На зорю яскраву, на хмари, на тополі,
Та й схилилась до барвінку – не такий як в полі!
Провела рукою, диханням зігріла,
Замилувалась, росинку підбила,
Та завмерла – дивилась, як котиться крапля
Ніби оксамитом… Затріскотіла на болоті чапля.
Ніби отямилась, підвела очі –
Мати вийшла з хати, хита головою:
«Ох, доню-доню, лихо нам з тобою!
Худобу хоч випусти, та йди за водою».
Майнула спідниця, дзенькнули відра.
Побігла Катруся, аж рипнула хвіртка.
Та спинилась дорогою – червоніє калина,
Схиляючись над колодязем, мов тендітна дівчина.
«Оце б зараз пензлі та яскраві фарби,
Та намалювати ці осінні барви!» -
Думалося-мріялося, сходило сонце,
Заграло веселкою… Прочинилось віконце:
«Катре, чи повнії відра набрала?» -
Сміється-вітається тітка Килина.
Спохватилася, побігла, дівчатам махнула…
Впоралась по-хазяйству, на кошару гайнула.
Дістала зі схову фарби та пензлі,
Вмостилась зручненько, згадала любисток,
Вдивилась у простір, губу закусила,
Схилилась до хóлсту, оченята закрила…
Виводить пелюстки, корінчик, листочок.
Вдивляється пильно – виходить віночок.
І ніби живий розквітає малюнок.
Для неї це щирий, чудесний дарунок.
Уквітчана долею, виплекана цвітом,
Жила Катерина, фарбами сповита.
Її огортала з дитинства Вкраїна
Квітами, мріями, струмками, долинами…
Котилася доля струмком кольоровим,
І літа спліталися у вінок пурпуровий.
І оживали мальовані квіти –
Нею зрощені, виплекані діти.
Безсмертною славою в віках ти зігріта.
І нова сторінка в мистецтві тобою відкрита.
Живуть в серцях людей твої картини,
О, Катерино, квітка України!
Коментарi