Голодомор в Україні - режим «чорних дощок»
Режим "чорних дощок" Закон "Чорних дощок" - Голодомор в Україні.
У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках.
На думку більшості істориків, причиною голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.
2006 року Верховна Рада України офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. У 2010 році Апеляційний суд міста Києва у своєму рішенні оголосив про геноцидний характер Голодомору і намір керманичів СРСР Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації.
Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава.
Ще вісім країн засудили Голодомор як акт винищення людства або вшанували пам'ять мільйонів знищених голодом українців: Андорра, Аргентина, Бразилія, Іспанія, Італія, Словаччина, Чехія та Чилі.
Найвища інтенсивність втрат від голоду була у центральних лісостепових регіонах України, що не відігравали головної ролі у заготівлі зерна.
Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області.
Зараз це визнаний факт, відомий у цілому світі. А тоді...
Де не було Голодомору
За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.
Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.
У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.
Були запроваджені так звані "Чорні дошки", які чіплялися на обійстя, колгоспи, що не виконали встановлених планів з хлібозаготівлі.
"Чорні дошки" друкувалися в газетах:
На Донеччині раніше, ніж в інших регіонах, було запроваджено режим «чорних дощок» – у 1931 році. Тобто райвиконком оголошував села, які не виконували хлібозаготівельний план, занесеними на чорні дошки. Це означало припинення будь-якого продовольчого постачання, повернення хліба, розданого на трудодні, скорочення кредитів, накладення різноманітних штрафів і санкцій, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів і - повна ізоляця.
У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом та способом збагачення представників радянської влади. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.
Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання. Спеціальні загони за допомогою металевих "щупів" обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти. Коли у людей вже не залишилося нічого, сталінська влада, боячись бунтів, вирішила притиснути остаточно навіть думку про обурення.
Так у серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та "інші антисоціальні елементи" нібито розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин - 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії. За цим каральним документом закріпилася народна назва "закон про п'ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб. Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.
"Збиті з ніг" українські селяни змогли лише зробили спробу вижити. Ті, хто мав можливість і сили, тікали до міст. Їх ловили і повертали назад або розстрілювали. Загалом люди намагалися рятувати дітей.
Їх привозили у міста. Дітей від року до чотирьох, так званих дітей-підкиднів лишали біля установ соціального виховання, сподіваючись, що хтось їх підбере і вони лишаться живими.
Ті діти, які не потрапили до міст, ставали беззахисними жертвами голодних односельчан та власних родичів. Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.
Одним з перших про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян.
Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.
Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
У березні 1933 року 27-річний британський журналіст Гарет Джонс поїхав до СРСР, аби взяти інтерв'ю у Сталіна. Врешті він проїхав Україною та зафіксував жахіття, які там коїлись.
Наприкінці березня 1933 року Джонс опублікував статтю "Тут немає хліба" про голод в Україні, яку передрукували у газетах Manchester Guardian і New York Evening Post.
У 2019 році вийшов фільм Агнешки Холланд "Ціна правди" про трагічну долю Гарета Джонса та голод.
У 1934 році у Британському парламенті відбулись спеціальні дебати щодо Голодомору.
Сенсаційні відкриття журналістів спробував заперечити кореспондент New York Times у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: "Росіяни голодують, але не вмирають від голоду".
Після Голодомору до спустошених сіл завезли селян з інших регіонів Радянського Союзу. Це передбачалось секретною постановою Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.
Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей переселили колгоспників з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) - із Білорусі та Росії.
28 листопада 2006 року був прийнятийЗакон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», яким на офіційному рівні було визнано Голодомор 1932–1933 років актом геноцидом українського народу та передбачено спорудження Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні.
Меморіал жертв Голодомору складається з декількох частин:
дві скульптури янголів, що є символічним входом до музею, площа «Жорна долі», по колу якої розташовані художні скульптури жорен, а в центрі площі — скульптура дівчинки, яка має назву «Гірка пам’ять дитинства».
«Свіча пам’яті» оточена комплексом художніх композицій (лелеки, залізні хрести, кам’яні брили, плити із викарбуваними роками злочину проти українського народу). Зала пам’яті — центральна частина Меморіалу, яка наразі виконує функції музею, алея «Чорні дошки» — гранітні плити із переліком населених пунктів, до яких був застосований спеціальний режим винищення населення під час Голодомору.
Із 2009 року склалася світла традиція в українському суспільстві — кожної четвертої суботи листопада вшановувати пам’ять жертв Голодомору - запалювати свічки у пам’ять про жертв геноциду.
ДЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ:
Коментарi