Катерина Білокур – це найчистіша пісня серед тих пісень, які витворив наш народ упродовж багатьох віків свого волевиявлення. Воістину народна – в творчості, думках, стверджуванні й світовій шанобливості до її таланту.

Спливають віки… Залишиться вічність, а в ній людська любов і пам'ять про величну і водночас таку земну художницю – Катерину Білокур з України.

Україно-ненько! Вквітчана та пишна

Житніми снопами, білосніжною вишнею,

Червоними рожами, трояндами й любистком,

Вишиванками, пíснями, пістрявим намистом.

Встане над полями райдуга-веселка,

Вкриються туманами ріки і озера,

Ляжуть рясні роси на шовкову травицю.

Вдягнуть в пишну хустку дівку-молодицю.

Спить Богданівка-село, півень кукуріка.

Вийшла дівчина на ґанок, свою косу смика.

Засміялася до сонця, до трави схилилась,

Підібгала край спідниці і росою вмилась.

«Катю, доню, вже худобу випускати треба!» -

Чує з хати голос мамин. Глянула на небо,

На зорю яскраву, на хмари, на тополі,

Та й схилилась до барвінку – не такий як в полі!

Провела рукою, диханням зігріла,

Замилувалась, росинку підбила,

Та завмерла – дивилась, як котиться крапля

Ніби оксамитом… Затріскотіла на болоті чапля.

Ніби отямилась, підвела очі –

Мати вийшла з хати, хита головою:

«Ох, доню-доню, лихо нам з тобою!

Худобу хоч випусти, та йди за водою».

Майнула спідниця, дзенькнули відра.

Побігла Катруся, аж рипнула хвіртка.

Та спинилась дорогою – червоніє калина,

Схиляючись над колодязем, мов тендітна дівчина.

«Оце б зараз пензлі та яскраві фарби,

Та намалювати ці осінні барви!» -

Думалося-мріялося, сходило сонце,

Заграло веселкою… Прочинилось віконце:

«Катре, чи повнії відра набрала?» -

Сміється-вітається тітка Килина.

Спохватилася, побігла, дівчатам махнула…

Впоралась по-хазяйству, на кошару гайнула.

Дістала зі схову фарби та пензлі,

Вмостилась зручненько, згадала любисток,

Вдивилась у простір, губу закусила,

Схилилась до хóлсту, оченята закрила…

Виводить пелюстки, корінчик, листочок.

Вдивляється пильно – виходить віночок.

І ніби живий розквітає малюнок.

Для неї це щирий, чудесний дарунок.

Уквітчана долею, виплекана цвітом,

Жила Катерина, фарбами сповита.

Її огортала з дитинства Вкраїна

Квітами, мріями, струмками, долинами…

Котилася доля струмком кольоровим,

І літа спліталися у вінок пурпуровий.

І оживали мальовані квіти –

Нею зрощені, виплекані діти.

Безсмертною славою в віках ти зігріта.

І нова сторінка в мистецтві тобою відкрита.

Живуть в серцях людей твої картини,

О, Катерино, квітка України!

/Files/images/listopad_2016/IMG_3708.jpg

/Files/images/listopad_2016/IMG_3709.jpg

Кiлькiсть переглядiв: 453

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.